Він бився як лев і загинув як герой

Дмитро Рибаков — журналіст, військовослужбовець, історик, якому ми присвятили пʼятий портретний нарис нашої серії текстів про загиблих медійників. Батько, син, чоловік, друг — усі ці слова змінили сенс 18 липня 2023 року, коли, обороняючи Україну на Мелітопольському напрямку, Дмитро загинув. У лавах ЗСУ він служив піхотинцем з лютого 2022 року. Бойовий побратим чоловіка Олег Сенцов написав про нього:

«Діма "Репортер" дивував усіх, спочатку своїм кругозором, знанням, а потім — відвагою та мужністю. Ти ніколи не знаєш, як поводитиметься людина в бою: хтось скисне, а хтось буде битись як лев. Він бився як лев і загинув як герой. Друже, спочивай з миром! Далі доведеться працювати без тебе…»

Вона — гори, він — море

У Дмитра була дуже гарна усмішка, яка одразу зачаровувала. Зачарувала вона і Тетяну, майбутню дружину. Виховані у різних регіонах дівчина із Прикарпатського села та одесит, народжений у Баку, пів року зверталися на «ви» одне до одного. Як розповіла Тетяна, Дмитро спершу здавався їй аж занадто вихованим, лише з часом відкрився по-новому. Його «одеських жартів» жінка довго не розуміла, але виявилося, що пара мала спільні погляди та цінності в житті. Вони вирішили створити сімʼю і завести дім у Києві, де скоро в них народилося дві донечки.

«Оця родинність з’явилась у нас тоді, коли ми стали батьками. Дмитро був дуже щасливий, я навіть трохи заздрила тому, який зв’язок із дітьми у нього був. І для старшої, і для молодшої доньки тато назавжди буде опорою в житті. Він нас усіх трьох навчив, як жити, і зараз наше завдання — підтримувати це в собі. Моя мета як мами — зберегти для нас із дітьми ту родинність, яку Дмитро для нас створив. Я за цим відчуттям сумую найбільше, тепер мушу вчитися створювати його сама», — розповідає Тетяна.

Він говорив так, щоб його чули

Дмитро любив жити, він був дуже спраглим до життя і до знань. Чоловікові завжди вдавалось завести бесіду із незнайомцями, будь-де і будь-коли. Спершу Тетяна цього не розуміла, довго звикала до такої відкритості до світу. Проте згодом побачила, що люди проявляли щирий інтерес до Дмитра, їм було цікаво його слухати. За першим фахом він був істориком, тож, коли щось розповідав, починав від витоків, «з глибин». Чоловік вмів говорити так, щоб його чули. Археолог та кандидат історичних наук Тимур Бобровський на поминках розповів Тетяні, як Дмитро боровся з режимом Януковича, коли той намагався переписати історію:

«У 2010 році дирекція заповідника затвердила нову концепцію історії собору, при цьому взагалі не консультуючись ні з якими академічними установами щодо цього. Чому влада прийняла таке рішення — не відомо. Але Дмитро, як незалежний журналіст, запропонував зібрати пресконференцію, аби надати розголосу. За кілька днів до події Янукович підписав цей закон, проте, Дмитро вирішив не змінювати планів і сказав: ідемо до кінця, я не здамся, головне, щоб ви не здалися. Багато хто з нас зіткнувся із тиском з на роботі, нас просили відступити, проте, ми таки провели конференцію і добились свого: історію національного заповідника владі переписати не вдалося».Історична освіта Дмитра дуже відображалась на його журналістських напрацюваннях, він кожну тему, кожне питання вивчав від витоків, ніколи не зупинявся лише на поверхні конфлікту. Всю інформацію він аналізував, щоб бути об’єктивним. Тетяна розповіла, що іншу свою освіту, економічну, він здобув для того, щоб краще писати про бізнес. Дмитро співпрацював із Forbes, «Українською правдою», Mind.UA. Також співпрацював із польським виданням «Європа Всходня».

Чоловік мав вольовий, непохитний характер, був дуже принциповим і за свої принципи тримався до кінця. Людям це могло не подобатись, вони не розуміли такої затятості, а проте, він завжди відчував фальш. Трьох своїх дівчат він навчив ніколи не відступати від цілей і завжди діяти, не зволікати.

Таких писак є багато

«Я кажу: Дмитре, ну ти ж можеш писати багато, ти можеш пером воювати! А він: таких писак, як я, є багато, моя найбільша цінність у житті — це мої діти, і я йду заради них, щоб їхньому майбутньому ніхто не загрожував», — згадує Тетяна.До війни журналіст був фізично готовим, протягом усього життя займався спортом, а його найпалкішим захопленням був триатлон. Цьому виду спорту Дмитро присвятив понад п’ять років життя, брав участь у змаганнях в Україні, Польщі, Туреччині, навіть брав участь у всесвітньо відомих змаганнях з триатлону під назвою Ironman. Любов до цього спорту він передав молодшій доньці Світлані. Сам готував доньку до змагань, розписував тренування похвилинно й дуже вболівав за неї, коли вона брала участь у змаганнях для юніорів у місті Стенжиця (Польща).

Сім’я була найвищою цінністю для Дмитра, тож і боронити рідну землю чоловік пішов заради неї. У сімейному чаті «Репортер» завжди писав, перед тим як іти на штурм, і відписував, коли повертався із завдання. Останні два місяці Тетяна бачила, яким виснаженим фізично він був, хоч духом ніколи не падав.

Бачити одне одного лише на відео було важко, проте подружжя навіть на війні змогло зберегти свою маленьку кавову традицію. Тетяна з Дмитром щодня пили каву десь «не вдома». У мирному житті цим «не вдома» були різні кав’ярні, маленькі кафе, а коли їх роз’єднала війна, чоловік все одно продовжував запрошувати дружину «на каву».

«У нього була з собою турка, наш друг присилав йому мелену каву, смачну дуже… І ото він мені писав: Таню, у мене є вільна хвилина, попиймо з тобою кави. І ось так ми її готували порізно, а пили завжди разом. Мені от цієї кави найбільше не вистачає», — ділиться дружина Дмитра.***

Загинув Дмитро Рибаков 18 липня на Мелітопольському напрямку, коли 47-а механізована бригада йшла на прорив російської оборони. Бойовий побратим Дмитра Роман Панкратов розповів:

«Я таких сміливих і стійких людей більше не зустрічав. Він був добрим другом, чесним і трошки дивним, несхожим на всіх нас. Більшість із нас його спершу недооцінювала, а дарма. Я згадую його майже щодня, він навчив мене не судити людей за зовнішністю. Якось Дмитро мені сказав, що він не боїться смерті й готовий віддати життя за свою країну. Честю було битися з ним поруч».

***

Дмитро точно знав, що війна почалася задовго до 2014 року і що вона не закінчиться одним днем на полі бою. Він вважав, що наша боротьба триватиме набагато довше, ніж збройне протистояння, тому так старався розвивати культуру та історію, глибоко вивчав журналістику. Свою любов до України він передав дітям, для яких виборював майбутнє на полі бою. Тетяна вважає, що боротися ми будемо ще дуже довго, і маємо пам’ятати, що Україна починається із кожного з нас.

Історія Дмитра Рибакова — це історія про життя, а не про смерть.

Дмитро Рибаков народився 19 квітня 1975 року в Баку, в Азербайджані. Згодом його родина переїхала до Одеси, де він виріс і здобув фах історика в Одеському національному університеті імені І. І. Мечникова. Освіту продовжував у Ягеллонському університеті в Кракові, в Польщі, а також у Київській школі економіки. Карʼєру журналіста розпочав на телеканалі «Тоніс». Рибаков працював над аналітичними текстами для відомих українських медіа, як-от «Лівий берег», «Українська правда», «Історична правда», Chas.News. У 2019-му став редактором Forbes Ukraine. Після початку повномасштабного вторгнення долучився до лав Збройних Сил України, став піхотинцем у 47-ій механізованій бригаді. Під час служби, за свідченням побратимів, самостійно взяв у полон п’ять росіян. Загинув 18 липня 2023 року на Мелітопольському напрямку під час прориву російської оборони. У Дмитра залишилися дружина Тетяна та дві доньки, Світланка й Анничка.

Визначні матеріали Дмитра:

За допомогу у створенні есею дякуємо Тетяні Рибаковій, Роману Панкратову та Тимуру Бобровському.

Авторка — Анастасія Моголюк

Редактор — Іван Андрусяк

Назад до профілю журналіста