Цвіт української нації

Максим Мединський — журналіст і військовослужбовець, якому ми присвятили третій есей нашої серії текстів про загиблих медійників. Ще у 2014 році він добровольцем пішов на фронт і воював поблизу Донецького аеропорту. У 2022 році Мединський, уже одружений і батько, знову повернувся в армію. «Я не хочу, щоб моя донька жила у совку», — пояснював журналіст. 29 квітня 2022 року тридцятитрирічний Максим Мединський загинув під час артобстрілу на Харківщині.

***

Усе літо 2014 року на Сході України точилися бойові дії. Від початку російського вторгнення в Крим журналіст і молодший лейтенант запасу Максим Мединський рішуче добивався мобілізації у військо, й ось увечері 1 серпня його нарешті викликали у військкомат. Наступного дня двадцятип’ятирічний хлопець у повному спорядженні поїхав на навчання до Львова, а відтак — у Миколаїв, до частини 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Уже там Максим довідався, що в підрозділі бракувало людей і, на його розчарування, не було офіцерських посад. Молодшому лейтенанту запропонували повернутися до Львова і шукати іншу частину. Допомогли, зрештою, старі батькові армійські колеги — саме вони знайшли молодому офіцеру посаду заступника командира мінометної батареї.

Виїзду на передову чекали з дня на день. Ситуація на фронті ускладнювалася: на українську територію зайшли регулярні частини російської армії. Донецький аеропорт був однією з цілей росіян, та після невдалого штурму вони взяли курс на його повне знищення, включно з позиціями навколо. Туди і спрямували підрозділ Максима.

У наступні місяці Мединський брав участь у виснажливих артилерійських дуелях у Пісках та Водяному — ці топоніми часто звучали в телевізійних ефірах. Хлопцям було важко, згадував Максим:

«Спали на дошках, настелених не бетонній підлозі ангару, грілися і готували за допомогою бочок, як колись на майдані, і, попри дах над головою, прокидалися в калюжах, коли починався дощ», — писав про ті дні Максим.

Однак погода військових жаліла. Якщо росіяни не гатили, вони навіть могли засмагати під осіннім сонцем, споряджаючи міни надворі.

«На передовій, — згадував Максим, усі відчували інформаційний голод. Щоб дізнатися новини, доводилося лізти на дах за зв’язком, наражаючи себе на загрозу обстрілу». Втім, для Макса негаразди виявилися дрібницями, бо він понад усе цінував можливість бути поруч із сильними та вільними людьми. На цій війні, вважав Максим, вони виборювали право жити.

Відтепер проблеми там, у тилу, здавалися вигаданими. Лише на фронті була реальність. Берці поставили його на цей ґрунт.

«У мене не виникало питання чи йти на війну», — пояснював пізніше Максим у своїй книжці «4.5++. Фотощоденник українського кіборга». Для нього війна почалася на Майдані, коли він побачив як беркутівці на смерть забили молодого хлопця. Коли чув постріли та часто — розрив гранати. Коли відчував готовність померти за кожного, з ким стояв поруч.

Макс довго не розповідав родині, що опинився в епіцентрі боїв на Сході. Якийсь час навіть вигадував, чим займайся весь день, щоб батьки не турбувалися. Артилерійські ж дуелі на його позиціях не зупинялися ані на мить — на мінометах від безперервних пострілів горіла фарба. Якщо була тиша, Максима мучив головний біль.

Земля пішла з-під ніг, коли офіцер після року служби повернувся додому. Він скромно казав, що посттравматичний синдром не вплинув на нього критично, але все ж таки він іще довго долав бажання повернутися на передову. Бо там реальне життя, а тут, як казав Максим, — чужий і абсолютно незрозумілий світ.

***

Смуглявий хлопець у тільнику грав на гітарі коло вогнища. Світло відбивалося в його карих очах. Довкола нього співали друзі — веселий і запальний Макс завжди гуртував навколо себе чимало людей. Мабуть, він притягував своїм умінням жити на повну: і в сніговій імлі, і в зливу, і в спеку Максим міг підніматися у гори, не втрачав нагоди поплавати й розсікав повітря на мотоциклі й баґі. А інколи влітку спав просто на пляжах і зустрічав там світанки.

«А пам’ятаєш, коли ми пішли в гори з метою обійти всі 2000-ки, і нам залишався тільки Петрос, але ми прокинулися і зрозуміли, що йде дощ? Навколо було дуже вітряно, мокро і не було нічого видно. Всі відмовилися йти на гору, а тобі це було принципово, бо якщо всі 2000-ки за раз, значить всі. І ми з тобою вдвох під дощем полізли вгору, розуміючи, що жодні краєвиди нам там не світять. Але, як у всіх сплавах та походах, ти завжди сміявся, що "немає мети, є тільки шлях"», — згадує сестра Максима Оксана.

А ще кожного літа хлопець збирав виноград і стискав його в пурпурових від соку пальцях. У Болграді, його місці сили, він робив із батьком та дідом вино — це було сімейною традицією, у яку Макс посвячував і близьких друзів. Потім у синіх сутінках винороби розпалювали вогнище і смажили свіжу озерну рибу.

Максим обожнював фотографувати. Побратими нерідко бачили його з камерою, обв’язаною довкола вільної від автомату руки, або ж із телефоном. Прості Максимові знімки з Донбасу, зроблені на мобільний, лягли в основу книжки «4.5++. Фотощоденник українського кіборга». І хоча вона вийшла невеликим накладом, це важлива робота: з неї читач дізнається, якою є ціна миру.

Повернутися до цивільного життя і видати книжку Максові допомогла сестра Оксана. І так було завше: за буремних життєвих подій вони були опорою одне для одного, а в моменти щастя щиро раділи досягненням.

Після служби в об’єктиві фотокамери Макса з’являлися його улюблені пасма гір, засніжені пейзажі та рідні люди. Зокрема й кохана дружина Тетяна, уваги якої він добивався ще з університету. Він освідчився їй на узбережжі Чорного моря в Одесі, а навесні 2017 року закохані одружилися й пили шампанське, плаваючи на яхті по Дніпру. Невдовзі в них народилася чудова донечка Аліса, схожа на обидвох. Максим називав її Алісонею і казав, що вона стала його сенсом.

***

Він мріяв про краще майбутнє для доньки. Розумів, що лише своїми руками може його здобути. «Максим був упевнений у своїх силах і мав звичку розраховувати сам на себе, не чекаючи якоїсь допомоги ні від держави, ні від близьких», — пояснює його батько Сергій. Тож на тлі попереджень про загрозу повномасштабного наступу Макс вирішив, що піде на фронт, щоб «Аліса не жила у совку».

Мединський був упевнений, що війна триватиме ще довго, адже Росія розуміє лише силу. І хоча у публічному просторі ширилась думка, що повномасштабний наступ неможливий і абсурдний, Максим нагадував, що ми маємо справу з неадекватним ворогом, який ніколи в своїй історії не рахувався з життям. Тож незадовго до лютого він купив бронік і нову амуніцію, а своїм улюбленим дівчатам, дружині та доньці, зібрав рюкзак із продуктами.

24 лютого Максим Мединський вирушив на війну в складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Заради фронту він двічі полишав багатообіцяючі посади. До АТО працював у прес-службі Центру досліджень енергетики, а до повномасштабної війни — у Міністерстві інфраструктури України.

У прес-службі Мінінфраструктури цінували таланти Мединського, який писав тексти, робив зрозумілі графіки, знімав відео і фотографував у кожному відрядженні. Інколи в таких поїздках команда менше ніж за тиждень могла відвідати п’ять областей України. Колеги довіряли Максимові, який ніколи не підводив. Мединський ж обожнював свою роботу, але, як завжди, залишався безкомпромісним у рішенні стати на захист держави.

Він, безперечно, належав до цвіту української нації. Йому могли не подобатися політичні рішення високопосадовців, але він продовжував обстоювати майбутнє України. Макс починав із маленьких кроків: наприклад, у старших класах перейшов на українську мову в повсякденному спілкуванні, що у тодішньому Болграді видавалося чудернацьким. У тридцять три роки він приніс найвищу жертву для майбутнього держави — своє життя.

***

«На війні відсутня релігія. Але на війні однозначно є місце вірі», — писав Мединський. Можливо, він говорив саме про віру в націю та хоробрих людей, які її захищали.

Під час студентства, незліченних подорожей та війни у душі Макса з’явилося багато рідних місць. Він мріяв колись повернутися у сонячний Болград до сім’ї, але там, казав він батькові, немає роботи. Тож жив у Києві, вирушав у Карпати та інколи згадував Азовське море й донбаські терикони. Останній бій Максим прийняв під Харковом, але, мабуть, він ніколи б не сказав, що воював далеко від дому. Бо Мединський усюди був наче вдома.

У останню путь Максима проводжали сотні людей: друзі, побратими, колеги та незнайомці, які на колінах зустріли його, як рідного. На похороні дід Юрій розповів про те, яким схожим онук був на свого прадіда, також Максима. Він так само загинув молодим на війні, у 1945 році.

Фото: Христина Кулаковська / Жителі Києва

Максим Мединський народився 22 березня 1989 року у Болграді, Одеська область. Вихований у родині військовослужбовців. Навчався на факультеті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Видавнича справа та редагування», а також отримав звання молодшого лейтенанта запасу на військовій кафедрі. Під час навчання працював у виданнях, а після випуску — у піарі. Зокрема обіймав посаду прес-секретаря Центру досліджень енергетики. У серпні 2014 року добровольцем пішов на фронт у складі 79-ої окремої десантно-штурмової бригади. Воював поблизу Донецького аеропорту — у Пісках та Водяному. За рік повернувся у цивільне життя. Свій досвід описав у книжці «4.5++. Фотощоденник українського кіборга». Після повернення з Антитерористичної операції (АТО) почав працювати у прес-службі Міністерства інфраструктури України. У 2017 році одружився, за рік став батьком. З початком повномасштабного вторгнення Росії на територію України знову став на захист держави у складі 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади. 29 квітня 2022 року загинув під час артилерійського обстрілу біля села Курулька Барвінківського району Харківської області. Похований у Ксаверівці Гребінківської громади Київської області — рідному селі дружини. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня та орденом «За мужність» ІІІ ступеня. На честь Максима Мединського названа вулиця у його рідному місті Болграді.

Визначні матеріали Максима Мединського та інтерв’ю:

За допомогу у створенні матеріалу дякуємо батькові Максима Сергію Мединському.

Авторка — Діана Делюрман

Редактор — Іван Андрусяк

Назад до профілю журналіста