Прорватися до неба. Пам’яті Василя Довбуша
«Я хочу літати», — казав Василь Довбуш, коли його воліли залишити в штабі. Спокійний, усміхнений, впертий — він не терпів імітації роботи і не ховався від ризику. На «24 каналі» монтував новини і великі аналітичні проєкти; а ще грав у бадмінтон просто у ньюзрумі й жартами приймав новеньких у команду. Працював у мотомайстерні; кастомізовував мотоцикл під себе, а потім перейшов в ІТ. Усе, що задумував — реалізовував. На фронті став оператором ударних безпілотників у роті роботизованих систем ССО. Загинув 6 травня 2025 року на Сумщині, коли вийшов зустріти свій дрон. Золотистий ретривер Неш, собака Василька, все ще чекає на нього вдома.
Кавуновий цар
«А слабо́ оселедець зі згущиком?» — Ксеня, Василькова сестра, сміється, ні на секунду не думаючи, що брат так і зробить. Львів’яни сидять на «забаві» у своєї бабусі.
21-річний Василько, не довго думаючи, щедро поливає солоний як сльози оселедець згущеним молоком і поїдає його на очах у всієї родини.
Просто сказати, що Вася Довбуш любить солодке — це промовчати. Хлопець ще з дитинства вражав сім’ю унікальним вмінням відправити до рота цілий снікерс за раз; а ще готував різноманітну випічку та солодкі рулети, які пізніше приноситиме на роботу.
Але на «24 каналі», де, вже доросліший, працюватиме монтажером, Василько гастрономічно прославився не тільки солодощами — він місцевий «кавуновий цар».
Щойно починається сезон кавунів, Довбуш зі знанням справи вибирає на базарі найкращу, велетенську ягоду і приносить на роботу. Його колеги раніше не знали, що існують спеціальні кавунові ножі — напівкруглі, мов серпи. А Василько нарізав кавуни тільки таким інструментом.
Сам собі господар
У 2018–2019 році на «24 каналі» (ТРК «Люкс») Діана Луцишин працює регіональною редакторкою, відповідає за новини з усієї України. Василько Довбуш — монтажер каналу. На той час йому було близько 30 років, проте для всіх він саме «Василько», в жодному разі не Василь.
Їхні столи поруч — Василько спершу здається Діані людиною, яка «дає дозвіл» приєднатися до команди. Своєрідний неформальний фільтр. Для новеньких існує «шлагбаум» із жартів, приколів, перевірок на наявність почуття гумору.
В офісі — постійний рух. Між випусками новин, або коли нерви у команди не витримують, у ньюзрумі грають у бадмінтон, запускають літачки, жартують. Василько — в центрі творчого хаосу. Привітний і дотепний, може придумати тисячу дивних слів-новотворів, змонтувати кумедне відео про колегу — просто для настрою.
Проте ця веселість ніяк не впливає на продуктивність роботи Василька як монтажера новин та аналітичних проєктів. Спершу він монтує трихвилинні новинні сюжети в стрічці, які виходить що пів години. Згодом, коли канал змінює формат, долучається до великих авторських проєктів — таких, як «Мафії світу» та «Спецслужби світу».
У роботі Василько — точний і принциповий. Якщо чогось бракує для якісного сюжету, може навіть відрізати: «Я не буду це робити, поки немає усього потрібного матеріалу». Василько завжди приходить вчасно; абсолютно не вживає алкоголю.
Навесні 2020 року на «24 каналі» відбувається масштабна реорганізація — змінюється сітка мовлення, формат подачі новин, з’являються нові проєкти. Частина працівників залишає канал, інші переходять до інших форматів роботи. Команда розсипається — але Василько лишається тим центром тяжіння, який все одно організовує зустрічі, кличе колишніх колег на природу, ковзанку і концерти.
Бо й сам Василько обожнює музику — «Братів Гадюкіних», Христину Соловій, Віктора Павліка.
А ще — мотоцикли. Хлопець захоплюється байкерською культурою. Думає працювати в мотомайстерні — і зрештою так і робить. У 2019 році залишає «24 канал» і переходить туди.
Колега і друг Фарид Шарафмаль спостерігає роками: якщо Василько щось собі придумав, він піде і це зробить. Не буде нидіти й вигадувати причини, чому не може те чи се — знайде сили, можливості й житиме так, як вважатиме за потрібне.
Ще раніше купує собі мотоцикл, кастомізує його під себе, катає колег — проте винятково в шоломі. Коли розуміє, що мото — не зовсім його, полишає і мотомайстерню.
Шукає себе заново в новій сфері — тепер вже в ІТ. Хоче спробувати щось глобальніше, відкрити для себе інший простір.
Проте довго попрацювати в IT йому не доведеться — бо починається повномасштабна війна.
«Голден»
Василько йде на фронт добровольцем у 2024-ому — служить оператором взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів, роти роботизованих систем третього загону спеціальних операцій. До війська приходить уже із цивільної ІТ-сфери — добре орієнтується в техніці, програмуванні, швидко розбирається з новими системами.
***
Ксеня, сестра Василька, казала: «Війна колись закінчиться, тому все одно треба будувати плани». Брат дивився на неї і заперечно хитав головою: «Це вже наше життя. Нас вже то не відпустить».
Василько живе швидко; сміється, що шлюб і діти — то поки що рано, поки що не про нього. Мовляв, як добре, що сестра народила дитину — тепер батьки мають внука, а він собі ще вільний парубкувати.
«Встигну, ще все встигну», — відмахується хлопець від розпитувань знайомих. Ціле життя ж іще попереду.
***
Позивний хлопця «Голден» — на згадку про золотистого ретривера Неша, який чекає на Василька вдома.
У пресслужбі, куди колишній журналіст потрапляє спершу, працює не «на відсидіти» — команда все налагоджує з нуля, сама вибудовує процеси. Але Василько хоче перейти на бойові завдання. У штабі одразу помічають, що він технічно грамотний — і воліють залишити його у штабній роботі. Але його туди не тягне.
«Я хочу літати», — постійно каже Василько, не зацікавлений у спокійній тиловій службі. Він рветься вперед, до дронів, хоче бути результативним і не боїться ризику. Йому важливо приносити користь.
Інколи техніка дає збої — щось не стикується, щось не працює. Але він буде налаштовувати дрон до того часу, поки той не запрацює ідеально. Рідним про службу не говорить практично нічого — скидає в сімейний чат фото себе усміхненого, пише жартівливо: «Мийте ноги і лягайте спати». Це було правило, яким він свято керувався аж до смерті.
Василь Довбуш загинув у Сумській області біля села Могриця 6 травня 2025 року. Під час бойового завдання вийшов зустріти свій дрон, і тут з’явився ворожий ударний БПЛА. Смерть була миттєвою.
У Василя залишились батьки, сестра та собака, який тепер живе з рідними.
***
Коли Василько вперше приїжджає додому після тривалої відсутності, золотий ретривер Неш на нього ображається. Зазвичай він біг до господаря, облизував, стрибав і всіляко радів. Але тепер навіть не підходить. Василько помічає це одразу і теж засмучується: «Дивна реакція. Він ніби образився. Наче подумав, що я його лишив».
Коли приходить звістка про загибель Василька, собака, ніби відчуваючи напругу, намагається всіх розвеселити — підходить, бавиться, тішиться, наче хоче зняти з родини біль.
Але цей настрій швидко минає. І з часу загибелі Василька Неш часто сумує — ніби відчуваючи настрій сім’ї, на 9 і 40 днів по господарю практично нічого не їв.
Зате ретривер прив’язується до Василькової мами — гуляє з нею, постійно поруч. Але очі собаки увесь час когось шукають. Коли поруч проходять військові, Неш зупиняється і вдивляється в них, шукає серед них господаря.
Неш звик, що Василько йде і повертається. Інколи ретривер стоїть біля дверей, заглядає, коли чутно поворот ключа. Дивиться в обличчя кожному, хто заходить. Шукає поглядом того, кого немає. І все одно чекає.
Текст створений у межах проєкту Recвієм — платформи пам’яті журналістів та журналісток, які загинули внаслідок повномасштабної війни росії проти України. Проєкт створений Премією імені Георгія Ґонґадзе та Українським ПЕН у партнерстві з Інститутом Масової Інформації та Національним фондом демократії (NED) та Sushko Foundation