Війна – невиліковний вірус

Віктор Дудар — другий герой серії есеїв про журналістів, чиї життя обірвалися від початку повномасштабної війни Росії проти України. Це текст про журналіста з великим досвідом, який залишив улюблену справу в 2014 році, щоб боронити державу на сході. За рік Дудар повернувся в цивільне життя, але наступ Росії 2022 року знову змусив його взяти до рук зброю. Віктор загинув у перший тиждень великої війни у тяжких боях на Миколаївщині.

***

У перший тиждень повномасштабної війни час відчувався як ніколи дивно. Усіх подій вистачило б на місяці, але години проносилися миттєво. Це відчуття, мабуть, поділяв і журналіст Віктор Дудар. Уже 24 лютого 2022 року він удосвіта виїхав із Жовкви у Львів. З собою мав заздалегідь спакований рюкзак. Разом із ним вирушив і товариш Олег, якого він знав не один рік.

Дорогою Віктор згадав, що в поспіху забув кілька важливих речей, які були запорукою його удачі. Улюблений годинник — подарунок дружини та щасливий тільник, отриманий у війську в 2014 році.

Оксана, дружина Віктора, поїхала разом з ним. У центрі Львова, біля Оперного театру, розійшлися: він поїхав до частини, вона — в редакцію, на роботу, але пообіцяла привезти з дому забуті речі. Мимоволі вона згадувала, як розбудила чоловіка о 5 ранку й повідомила тривожні новини. Як він обійняв і сказав: "Усе буде добре". За все їхнє двадцятидвохрічне подружнє життя Віктор завжди міг утішити, навіть коли здавалося, що виходу немає.

Невдовзі Оксана зібрала забуті речі й поїхала у військову частину. Там була сила-силенна чоловіків із великими рюкзаками, які голосно й весело розмовляли, ніби збиралися в похід у гори. Оксана віддала чоловікові речі, і вони обійнялися. Потім Віктор іще довго проводжав поглядом машину, що віддалялася, а вона спостерігала за ним із вікна.

Віктор пройшов коротке навчання і вже за два дні поїхав на Миколаївщину, у Вознесенськ. А за три дні на пошту прийшов подарунок дружині на день народження, який він замовив заздалегідь.

На фронті було гаряче. Росіяни сунули на Вознесенськ: падіння міста поставило б під удар увесь український південь. Наступ готувалися стримати 28-ма бригада, Вікторова 80-ка і Територіальна оборона.

Увечері 2 березня до міста підійшли колони російських військ. Почалися вуличні бої. У той важкий день Віктор перестав виходити на зв’язок.

Його перший бойовий вихід був восени 2014 року. Усі виснажливі місяці він неодмінно відповідав на дзвінки, бодай двома словами: "Усе добре". А тепер, через вісім років, Оксана переконувала себе: "Просто немає зв’язку — там війна". Так минав день за днем.

У ніч на 6 березня 2022 року Оксана працювала, аж поки не заснула перед ноутбуком. Уранці її розбудив дзвінок. Вона схопила телефон, сподіваючись побачити номер Віктора на екрані, але натомість їй дзвонив міський голова. Він запитав, чи вона вдома. Оксана визирнула у вікно: біля брами на неї чекали військові, капелан та медсестра. У ту мить вона все зрозуміла.

Чернівці

Справедливість була найголовнішою цінністю Віктора. Мабуть, тому він у непрості 90-ті поїхав у Чернівці вчитися на юрфаці, мріючи стати слідчим. Натомість почав займатися журналістикою, і гадки не мав, що це — назавжди.

Віктор писав про резонансні пригоди та кримінальні історії в чернівецьких виданнях. Одне його розслідування наробило стільки галасу, що справді змінило хід справи.

"Співробітники міліції затримали хлопця за підозрою в крадіжці, хоча в нього було алібі. Його катували. Матір цього хлопця звернулася до мене. Я написав про це, й справа закрутилася", — згадував Віктор.

Троє правоохоронців опинилися на лаві підсудних, а деяких керівників зняли з посад. Напевно, саме це для Віктора поставило остаточну крапку в питанні, що робити далі. Він вирішив, що в журналістиці зможе домогтися більшої справедливості, ніж на роботі в правоохоронних органах.

Для Віктора Чернівці стали особливим містом не лише через захопливу роботу, а й завдяки найважливішій у його житті зустріч. Вони з Оксаною познайомилися за класикою жанру — у студентському гуртожитку. Вона попросила знайомого допомогти пересунути шафу, а той з’явився з підмогою. Оксана зізнається, що не одразу звернула увагу на Віктора, але він не відходив від на неї ані на крок, і дівчина все ж таки пішла з ним на побачення.

Побачення Віктор та Оксана провели на фестивалі хард-року в парку за університетом, на Гарбузовій горі. І хоча вони не розібрали жодного слова виконавців і страшенно промокли під зливою, на це було байдуже. З того часу їх неможливо було розлучити.

Оксана і Віктор часто ходили в гори й каталися на роверах, навмання обираючи маршрути.

"Зазвичай я гнала вперед, а Вітя плентався позаду й казав: "Я просто насолоджуюся процесом". Натомість я або десь зупинялася, чекаючи коли він мене наздожене, або робила кола", — розповідає Оксана.

Потім вони сиділи на траві поруч із велосипедами й спостерігали за тим, як у полі полюють яструби.

Оксана була саме тою людиною, яка затягнула Дудара в журналістику. Тож у будні обоє подекуди перемикалися на ділову мову: обговорювали матеріали, радилися та обмінювалися важливими контактами.

Згодом закохані одружилися. Проживши в Чернівцях 13 років, у 2008-у вони переїхали до Львова.

Оксана розповідає, що в їхньому житті бували різні часи — хороші, погані, складні, але поряд із Віктором будь-яка біда чи проблема перетворювалися на ніщо. Спочатку Віктор трансформував проблему через свій гумор, і надскладна задача спрощувалася удвічі; потім він брав за руку й казав: "Не бійся, все буде добре". Так воно й було.

Схід

Наприкінці 2013 року Віктор поїхав до Києва знімати репортажі та документувати перебіг революції. До тих днів він не уявляв, що правоохоронці можуть бути аж такими жорстокими. Телефоном розповідав дружині, як вони з фотографом постраждали від сльозогінного газу. Як яскраві жилети і будівельні каски з написом "Преса" стали мішенню для беркутівців, тому журналісти перестали їх одягати.

Згодом Дудар став свідком боїв на Грушевського та смерті Сергія Нігояна. У наступні роки, коли він приїжджав у Київ, живі спогади вели його на Інститутську поклонитися загиблим.

У квітні Віктор слідкував за новинами про російське вторгнення на схід України. Колись, запійно читаючи про козацтво та УПА, він думав: "Ото були героїчні часи! Люди воювали, захищали рідну землю". Тепер Дудар і сам відчув свій героїчний час і непереборне бажання вирушити на фронт.

Улітку Віктор закінчив навчання на військовому полігоні й вирушив на схід у складі 80-ї бригади. У наступні місяці він спізнав жорсткі атаки росіян. Узимку 2015 року вони гатили з касетних мінометів як ніколи. Одного дня вже знайома будівля перетворилася на руїни просто на очах.

Під час однієї з атак загинув хлопець з його підрозділу, якому ще нещодавно співали "Многая літа" на 21-річчя. Цей обстріл застав Дудара у бліндажі без розгрузки, а він понад усе боявся залишитися без набоїв. Тому під атакою міномету "Васильок" Віктор побіг по боєприпаси і потім рушив до водокачки, до своїх.

Ховатися від мін вирішили у водостічній трубі. Дудар разом із товаришем у брониках сиділи спинами до отвору труби, прикриваючи інших побратимів. Усі курили цигарку за цигаркою, дехто молився. Це був найтривожніший день на війні, як згадував Віктор у своїх записах.

За будь-яких умов він намагався телефонувати мамі та дружині. У нього з Оксаною взагалі була звичка часто зідзвонюватись і розмовляти про все на світі.

2015 року Віктор повернувся з війни змужнілим. Він носив чорне пальто, мав щетину і багато курив. "Шон Коннері!" — казала Вікторова двоюрідна сестра. Але його погляд, за словами дружини, став сумним і зосередженим, ніби закарбував у собі війну.

У великих компаніях Віктор міг абсолютно спокійно і з гумором згадувати ті фронтові дні. Його з цікавістю слухали і просили вкотре переказати якусь історію. Як-от ту пригоду, коли він зовсім без одягу купався в річці, коли почався обстріл. Дудар вискочив з річки й, підхопивши найціннішу річ — автомат, побіг через міст.

Якщо ж у товаристві був будь-хто, хто пройшов війну, Віктор увесь вечір говорив би саме з ним. "Війна — це невиліковний вірус", — казав Дудар. Часто він повторював, що росіяни обов’язково підуть далі.

Львів

Віктор залишався воякою і в цивільному житті. "Він, — каже його колега з "Експресу" Богдан Куфрик, — жив щорічними зборами резервістів". Писав репортажі з полігонів та тексти про те, як було на війні. Контакти досвідчених військових та експертів ставали в пригоді. Однак ключовим у розумінні військової справи був саме досвід Віктора на фронті. Життя героїв, про яких писав, пропускав через себе.

Коли він заходив до дружини на роботу, атмосфера в редакції відразу змінювалася, пригадують колеги Оксани. Ставало гамірно та весело, бо Віктор мав чудове почуття гумору й запас цікавих історій. А він лише хотів занести дружині каву!

Віктор зустрічав Оксану з офісу в традиційному для львів'ян місці — біля Коня. Дудар такий же ввічливий та ґалантний, як і в студентські роки. Виходячи з автобусу, він неодмінно подавав руку, в дверях обов’язково пропускав Оксану вперед. Ніколи не соромився забирати її блакитний із рожевими квітами рюкзак, щоб вона не несла важке. Не сідав за стіл, поки не підставить Оксані стілець. Потім обов’язково подавав пальто. А ще не міг не дарувати квіти, які його дружина дуже любить. Інколи на її столі стояло одразу кілька букетів — усі від Віктора.

Повернувшись додому з роботи, вони допізна сиділи на дивані й розмовляли. У вихідний ранок не зраджували традиціям і каталися на роверах. А потім готували особливі обіди: лазанью, качку з яблуками чи медальйони у вершково-коньячному соусі. Віктор, щоправда, більше заважав на кухні, аніж допомагав, але Оксана не може пригадувати це без усмішки. Вони відкорковували вино й пили з келихів, поки готували. На такому обіді вони були лише втрьох: Віктор, Оксана та їхня донька Софія.

Із Софією у Віктора склалася справжня дружба. Разом вони захоплено дивились тінейджерські шоу та зі щирим інтересом обговорювали сюжетні лінії. Він поділяв інтереси Софії, розпитував про її улюблену музику та мультики.

Ще одним членом сім’ї Дударів був собака Лео, якого Віктор обожнював. Чоловік завжди дозволяв собаці примоститися на їхньому ліжку. Зараз Лео любить спати на улюбленому кріслі Віктора. Мабуть, воно ще довго зберігало запах хазяїна.

***

Виходячи з редакції, Віктор зазвичай говорив колегам-журналісткам: "Будьте чемними! Не цілуйтесь без кохання". 23 лютого 2022 року він дещо змінив традиційне прощання: "Будьте чемними. Вірте в ЗСУ".

2 березня 2022 року Віктор Дудар загинув у бою у Вознесенську на Миколаївщині. Гнітюче запитання "Чому найкращі відходять так швидко?" ще довго не полишало його близьких. Відповідь же насправді давно була в Оксани перед очима. Вона знайшла її на сторінці свого чоловіка у Фейсбуці, яку час від часу переглядає. Просто так, без причини. Там Віктор писав:

"Не рюмсайте за загиблими. Вони Воїни і їм треба заздрити. Хтось каже, що нема більшої любові, як загинути за друзів, хтось каже, що нема кращої смерті для чоловіка, як в бою, хтось хоче у Вальгаллу. Брати, це ваш вибір. Головне, щоб це було за УКРАЇНУ".

Віктор Дудар народився 20 грудня 1977 року в с. Перемилів Тернопільської області. Навчався на юридичному факультеті Економіко-правничого інституту в Чернівцях, а також заочно здобув фах у Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого. Журналістикою почав займатися у 1990-х роках, працював у чернівецьких виданнях. У 2008 році переїхав до Львова, де став журналістом газети "Експрес". Долучився до Революції гідності у 2013-му році. Після початку російського вторгнення на схід України добровольцем став на захист держави. Протягом 2014–2015 років воював на Донбасі у складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. З поверненням у цивільне життя продовжив працювати у виданні "Експрес", зокрема висвітлювати військову тематику. У перший день повномасштабного вторгнення повернувся у бригаду й вирушив на Миколаївщину. Загинув 2 березня 2022 року під час оборони Вознесенська. У Віктора залишилася дружина Оксана і донька Софія.

Визначні матеріали та інтерв'ю Віктора Дудара:

• І ось я знову опинився там, на війні
• Та що ви знаєте про втому? Текст для тих, кому набридла війна
• В армії запустили вірус відсутності жаги до перемоги
• Хіба ви не знаєте, що війна уже почалася?
• "Війна – це не тільки бойові дії": історія українського захисника Віктора Дударя
• "З війни я повернувся іншою людиною", — журналіст "Експресу" Віктор Дудар

За допомогу у створенні есею дякуємо дружині Віктора Оксані Дудар та колезі Богданові Куфрику.

Авторка — Діана Делюрман

Редактори — Іван Андрусяк та Ганна Устинова