«Гартується моя люба Україна. Гартуюся і я». Пам’яті Петра Цурукіна, журналіста, телеведучого, військового

Петро Цурукін – український журналіст, телеведучий, сценарист, редактор, старший солдат 47-ї ОМБр «Маґура».

Петро любив біг на короткі й довгі дистанції, читати цікаві книжки, вболівати за улюблених спортсменів у тенісі та біатлоні, влаштовувати з друзями вечори караоке, допомагати іншим і боротися за справедливість. Він працював на кастингах шоу «Х-фактор», «Україна має талант», був журналістом, редактором, шеф-редактором і головним сценаристом проєкту «Один за всіх», сценаристом «Топмодель по-українськи», шефредактором на проєкті «Таємниці ДНК», ведучим на телеканалі Kyiv Live.

Борець за справедливість

Петрик, як його ніжно називають близькі, з’явився на світ 29 червня 1990 року. Ріс допитливим і дуже відповідальним. У шість навчився читати по карті світу, знав прапори багатьох країн, згодом брав участь у шкільних олімпіадах з географії. Любив біг на короткі і довгі дистанції. Мав прекрасне почуття гумору, завжди був на позитиві. Змалку добре з усіма ладнав.

«Хоч він і був на сім років молодшим за мене, проте це ніколи не заважало нам бути друзями. Ми часто ділилися і радісними моментами, і якимись негараздами», – каже сестра Христина Цурукіна.

Ця риса хлопця вплинула і на вибір його професій. Закінчивши школу, Петро вступив у Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, обравши своєю спеціальністю менеджмент. Там минула його юність: хлопець захоплювався КВК, виступав у різних містах із командою FREEDOM.

Свою креативність і творчість згодом вирішив випробувати у столиці на телебаченні – працював на кастингах шоу «Х-фактор», «Україна має талант». Любив підбадьорювати учасників словами «Ти зможеш! Такі, як ти, не народжуються двічі!». Далі Петро потрапив у проєкт «Один за всіх» на телеканалі «СТБ», де стартував із роботи з глядачами на майданчику. Згодом став журналістом, редактором, шефредактором, а потім і головним сценаристом. Щоб мати відповідну освіту, паралельно закінчив факультет журналістики Національного авіаційного університету.

Петро часто брав відповідальність за інших – міг не спати ночами, але роботу свою робив завжди якнайкраще. Для нього «Один за всіх» був своєрідною боротьбою за справедливість: він завжди намагався допомогти тим, хто постраждав від насилля, тяжких злочинів. Бо плекав у собі співчуття, чуйність, підвищене почуття справедливості і бажання допомогти усім навколо. Міг забути про себе, але залишити когось без допомоги чи у біді – ніколи.

«Нам часто телефонують на гарячу лінію, просять про допомогу. І ось одного разу кажуть: "У нас є ведмідь, який дістався у спадок, але більше немає сил його годувати". Петро не пошкодував часу, організував перевезення для тварини, домовився з притулком. І він таким був: до кожного прохання про допомогу ставився дуже серйозно. У нього була ціль не просто зняти програму, а й довести справу до кінця, щоб винні отримали покарання», – розповідає друг і колега Ігор Войцішевський.

У відрядженнях Петро заряджав усіх своїм позитивом, незважаючи на те, що часто доводилося працювати з сумними та складними історіями.

«Так склалося, що спільних відряджень у нас було небагато, але попри всю складність роботи, Петро завжди намагався підняти всім навколо настрій, бо мав просто фантастичне вроджене почуття гумору, яке навіть найскладніші ситуації робило прийнятними і змушувало усміхнутися, забути про всі тривоги і страхи», – пригадує близька подруга і колега Марія Шомко.

Крім цього, Петро також працював сценаристом на «Топмодель по-українськи», шефредактором на проєкті «Таємниці ДНК». У 2021 році був ведучим на телеканалі Kyiv Live.

«Такі, як ти, не народжуються двічі»

У вільний час Петро любив читати цікаві книжки, вболівати за улюблених спортсменів у тенісі та біатлоні. Коли перемагала Еліна Світоліна – радості не було меж.

«Одного разу на турнірі він зловив м'ячик з її підписом. Боже, який для нього це був скарб!» – пригадує мама Леся Цурукіна.

Займався бігом на довгі дистанції, брав участь у марафонах – так самодисциплінувався. Друзі ще не встигали прокинутися, а Петро вже, бувало, пробігав по десять кілометрів.

«Мене Петро привчив займатися спортом, бігати, доглядати за собою. Ми надсилали одне одному, що їмо на сніданок. Зараз його немає, хочеться подзвонити і сказати: "Пєтя, я себе запустив, що робити?". Хоча коли у нього був поганий настрій, він любив з’їсти щось солодке. Якось у нього вкрали ноутбук, я заїхав по Петра, підвіз його до магазину, а він каже: "Все, я йду по торт". Але зранку вставав і знову бігав», – каже Ігор Войцішевський.

До початку повномасштабної війни Петро любив влаштовувати з друзями вечори караоке, де всі співали і танцювали, бо до музики у нього було особливе ставлення. Завжди стежив за всіма етапами «Євробачення», щиро вболівав за представників України. Мав особливо трепетне ставлення до родини і друзів. Якщо комусь була потрібна допомога – приїде хоч о третій ночі, вислухає (навіть на фронті, коли була така можливість). Та й незнайомим людям Петро у підтримці ніколи не відмовляв.

«Про Петрика можна говорити дуже довго, бо він був надзвичайно багатогранною людиною з неймовірно світлою душею і найкращим у світі другом. Складно вживати слово "був", бо він для мене завжди є. Такі люди не зникають назавжди, навіть тоді, коли їх фізично немає поруч, і я завжди відчуваю його присутність. Часто думаю, а як би вчинив Петро у тому чи іншому випадку, – і подумки раджуся, бо ми завжди обговорювали все, що нас турбувало, і заборонених тем не існувало. Цій неймовірній людині можна довірити все. І якщо описати Петра однією фразою, то це: "Такі, як ти, не народжуються двічі"», – каже Марія Шомко.

«СТБ» у війську

У перші дні повномасштабного вторгнення Петро був у Львові. Тоді у місті панував хаос, адже саме звідси дуже багато людей виїздило за кордон.

«Петро не міг спокійно за цим спостерігати, тож волонтерив на пункті виїзду: роздавав теплі напої, їжу, сортував речі для відправки тим, хто потребує. Було дуже помітно, що страждання інших, як і завжди, він брав глибоко до душі», – ділиться Марія Шомко.

Добре Петрове серце і почуття відповідальності не дозволяли йому залишатися осторонь і захисту України у такий скрутний час. Він не міг спокійно спостерігати, як російська нечисть творить беззаконня на українській землі та нищить людей. Тож вирішив, що піде до війська.

Дорогою додому у Трускавець заїхав до Дрогобицького військкомату записатися добровольцем, однак охочих тоді було так багато, що до Петра черга не дійшла. Не здався – поїхав до Києва і почав наполегливо готуватися, поєднуючи це з роботою. Довго тренувався, бігав, посилено займався на курсах підготовки для цивільних, читав відповідну літературу. Однак казав, що робить це, бо такі навички у час війни має мати кожен. Припускав, що рідні можуть його відмовляти.

У кінці серпня 2022-го Петро подзвонив до мами, цей діалог став для неї несподіванкою:

– Мамо, можеш мене привітати!

– З чим?

– Мене зарахували до 47-ї окремої механізованої бригади!

– Що ти накоїв!

– Я зробив те, що мав зробити! Ти маєш поважати мій вибір!, – стояв на своєму Петро.

Звістка приголомшила не лише сім’ю, а й друзів.

«Петро завжди після тренувань приходив до мене додому, і я на підсвідомому рівні розумів, до чого він готується. Про своє рішення він зізнався мені, будучи вже на останньому етапі відбору в «Маґуру». Я зрозумів, що це його вибір, і підтримував його. Були й ті, хто відмовляв Петра: цим вони тільки псували йому настрій. Петрові не подобалося, що люди, які мали б його у той момент підтримати, відвернулися від нього», – каже Ігор Войцішевський.

Під час підготовки Петро абсолютно випадково познайомився через Instagram із Дмитром Стасішеним, який у той час служив в «Азові».

«Ми знайшли один одного у соцмережах, списалися і почали активно спілкуватися. Дуже швидко зрозуміли, що маємо багато спільного: погляди, інтереси, цінності. Петро був неймовірно світлою людиною – щирий, цілеспрямований і завжди готовий допомогти. Коли я мав їхати до Києва на діагностику та лікування, він одразу запропонував пожити у своїй квартирі, яка стояла порожня, поки він проходив підготовку на полігоні. Ці кілька днів у його житлі лише підтвердили те, якою великодушною людиною був Петро», – розповідає він.

Згодом Дмитро Стасішен вирішив перевестися до «Маґури», постійно тримав Петра в курсі всіх подій.

«Він тоді готувався до виконання обов’язків снайпера, хоча я завжди вважав, що йому краще підійшла б роль пресофіцера. Але він прагнув бути в епіцентрі подій, частиною історичного контрнаступу», – пригадує військовий.

На службі Петро виконував важливі завдання у штабі частини, працював із документацією, бо йому надзвичайно довіряли. Їздив на навчання за кордон до Словаччини та Німеччини і щоразу радів новим успіхам, завжди хотів навчитись якнайбільше – вивчав зброю навіть по відео в YouTube. Понад усе хвилювався, щоб не підвести побратимів.

«Гартується моя люба Україна. Гартуюся і я. Щоб перемогти, щоб викорінити все зло з нашої землі! Раз і назавжди! Тому навчаюся, стараюся. Хвилююсь допустити хибу, бо вона може бути фатальною (навіть не для мене) у реальній роботі», – ділився у своєму Instagram Петро.

Став старшим солдатом, стрільцем-снайпером, гранатометником 3-го відділення 2-ї штурмової роти 47-ї ОМБр «Маґура». Радився з близькими, який позивний краще обрати. Серед варіантів був «Редактор», скорочено – «Ред». Але Петро жартував, що він викличе асоціації з комуністичним режимом.

«У результаті Петро вибрав позивний "СТБ" – настільки важливим йому був канал, де пропрацював стільки років, і дорогі люди, з якими він там перетнувся. Адже багато хто з них став справжнім другом, другою родиною», – каже Марія Шомко.

На фронті Петрова турбота – його постійна супутниця в цивільному житті – не зашкарубла, а, навпаки, огортала ближніх зі ще більшою силою. Він проводив численні збори, щоб забезпечити свою бригаду і побратимів необхідним у бою, взявся за гранатомет, щоб трохи полегшити службу побратимам – бо це складно і гучно, а тому, мовляв, краще це зроблю я.

«Я буду там, звідки все почнеться»

Великі надії Петро покладав на контрнаступ. Казав мамі: «Скоро поїдемо у Крим і будемо їсти там херсонські кавуни». Навіть шорти для купання у морі купив. Але не судилося.

Перед початком операції хвилювався, що може щось трапитися, що може не повернутися. Адже на нього чекала надзвичайно відповідальна місія.

«Вони у складі штурмового загону фактично розпочинали контрнаступ на Запорізькому напрямку, там, де противник уже встиг добряче закріпитись і підготуватися. Чого вартує одне лише тотальне замінування територій. Та й агентурну мережу зрадників, які зливали пересування колон техніки ЗСУ, на превеликий жаль, вони також встигли організувати», – каже Марія Шомко.

Петро захоплювався українським степом. Коли був у Вільнянську, обіцяв провести Ігорю екскурсію його рідними краями, де той давно не бував. Знав, де готують смачну піцу, де є класні магазини.

У травні зідзвонився з мамою. «Мамо, все буде добре! Краще, ніж ти думаєш!» – сказав тоді їй.

– Ти не боїшся? – запитував Петра Ігор, коли контрнаступ ось-ось мав початися.

– Ну, боюся, але що? Це ніяк не допомагає. Я буду в голові потягом, який йде до визволення наших земель. Я буду там, звідки все почнеться, – відповів він другові.

7 червня 2023 року Петро привітав Ігоря з річницею весілля, написав рідним і друзям, що всіх дуже любить і здає телефон – вони йшли на завдання. Відтоді у їхніх телефонах тиша.

«Далі почалося дуже тривале очікування, але мені одразу написав побратим і друг Петра Дмитро, що військові зникли – а він саме тоді працював у команді з пошуку. Я не вірив, казав, що такого не може бути. Дмитро надсилав скріншоти військових документів, де було написано, що вони справді зникли. Мені було важко, я не міг нікому зізнатися. Протримався майже місяць», – розповідає Ігор Войцішевський.

Існує кілька версій того, що сталося. За однією з них, колону обстріляли з «Градів» біля Малої Токмачки Запорізької області: військові намагалися відбігти, але росіяни «накрили» їх знову. За іншою – що вони відбігли у бік ворожих окопів і загинули під час бою.

«Дуже мало людей вижило. Ті, хто залишилися живими, кажуть, що там було суцільне пекло. І що їх там чекали», – зазначає Ігор Войцішевський.

За словами Дмитра Стасішена, Петро та його взвод стали одними з перших, хто розпочав звільнення Роботиного. «Мій наказ із Міноборони про переведення до "Маґури" я отримав 6 червня, саме у день контрнаступу. На наступний день я прибув до Запоріжжя, але Петро вже був на позиціях і здав телефон. А 9 червня я побачив у звіті, що він зник безвісти. Через тиждень командир батальйону повідомив, що Петро загинув, і евакуювати його тіло з поля бою тоді було неможливо. Я дав собі слово: не піду з бригади, поки Петра не буде знайдено та ідентифіковано», – каже він.

Надія у близьких жевріла ще понад дев’ять місяців, поки Петро вважався зниклим безвісти. Пошуки серед полонених теж були безрезультатними.

Поховати Петра рідні змогли аж 23 березня 2024 року, похорон відбувся у рідному Трускавці.

Військовому встановили пам'ятну дошку біля школи №3, в якій він навчався, меморіал на Алеї Героїв.

Колеги-журналісти подбали про таблицю на стіні біля Михайлівського собору в Києві.

«Такі, як ти, не народжуються двічі», – написано під фото, з якого усміхається Петро.

«Такі, як ти, не народжуються двічі», – кредо, яке він зміг пронести через усе своє життя.

Текст створений у межах проєкту Recвієм – платформи пам’яті журналістів та журналісток, які загинули внаслідок повномасштабної війни росії проти України. Проєкт створений Премією імені Георгія Ґонґадзе та Українським ПЕН у партнерстві з Інститутом Масової Інформації та Національним фондом демократії (NED).

Програми Петра:

Дарина Красновецька: історія успіху молодої співачки (21.02.2021)

Співак, шоумен та телеведучий Коля Сєрга разом з бендом запалили студію Kyiv Live