Віра, яку в нас відібрали

Віра Гирич — журналістка, якій ми присвятили четвертий есей серії текстів про загиблих медійників. 28 квітня 2022 року розбилось не одне серце. Російська високоточна ракета вбила Гирич прямо в її квартирі, де вона, за словами близьких, почувалася такою щасливою.

Розповісти, якою була Віра, виявилося непросто, бо не знаєш, за яку історію братися першою. Кожен, хто зустрічав її бодай раз у житті, мав свій теплий спогад. Для когось вона була «пані Вірою», для когось — «доброю феєю» та «янголом у житті». Віра охоче всім допомагала, робила багато добрих справ, але говорити про це не любила.

Її знали без перебільшення всі українські медійники та чимало іноземних колег. Вона встигла попрацювати у провідних редакціях країни та долучитися до десятків важливих проєктів.

Делікатна, спокійна та шляхетна — так про Віру говорили близькі та знайомі. Друзі лагідно називали її Вірунчиком і відзначали, що в неї можна було багато чого навчитись. Хотілося б розповісти про її талант і різнобічні захоплення — як-от про садівництво, яке для Віри було справжньою пристрастю; про її щиру любов до природи та історії, фестивалів, року та блюзу (особливо — гурту Muse). Про її красу — зовнішню та внутрішню.

Немішаєве

Віра поралася в саду біля ялинок, кипарисів та кущів. Сьогодні в гості приїдуть друзі — «рятувати вишню»: ягід цього року дуже багато, а отже, потрібно їх обривати, варити варення — словом «рятувати». Вона не могла дочекатися, щоб показати, як підросли її дерева. Віра вкладала у свій невеликий сад стільки любові, що, здавалося, дерева й кущі відчували цю любов і на догоду Вірі росли неймовірно швидко. Сад ніби повсякчас був у неї на думці: поїдеш десь із Вірою, і вона обов’язково згадає, що їй треба купити саджанці чи ґрунту.

Виїхавши з Києва, її друзі минали Пущу-Водицю, річку Ірпінь, обрамлену зеленими лугами. На пасовищі — кілька десятків коней, які вмить зникали з поля зору. Далі прямували поміж соснами до Бучі, проїжджали поля, щобзрештою опинитися в Немішаєвому. У цьому спокійному селищі за сорок п’ять кілометрів від столиці живуть батьки Віри.

По приїзді довго обіймалися, хутко обмінювалися новинами, віталися з батьками. У планах — «урятувати»вишню, прогулятися Немішаєвим і смажити шашлики.

Батько Віри поставив драбину коло вишні й приніс відерця, а Віра захопливо розповідала про реновації в будинку. Вона з трепетом ставилася до автентичних речей, тож удома взялася відреставрувати старий дерев’яний сервант і дві грубки.

«Перед виходом на пенсію тато робив у хаті ремонт. Грубки вирішили не демонтувати. Менш надійну переробили на камін, міцнішу — прочистили, відреставрували і обклали вогнетривкою плиткою», — описувала цей досвід Віра на своїй сторінці у Facebook.Нарвавши вишень, вони йшли на прогулянку. Через поле люпинів, аж до околиці села, де причаїлися руїни графського палацу. Дорогою Віра розповідала про історію Немішаєвого та архітектуру — з нею було надзвичайно цікаво спілкуватися.

У Немішаєве родина її батька втекла від розкуркулення. Тут її сім’ї вдалося звести невеличкий затишний будинок, сповнений спокою та любові. Віра приїздила сюди з Києва майже щовихідних, останнім часом — усе частіше. Казала друзям, що кожну вільну хвилину хотіла бути вНемішаєвому, з батьками.

«Зараз, після загибелі Віри, здається, ніби вона відчувала, що незабаром батьки її більше не побачать. Вона казала, що як ніколи цінує їхню присутність на цьому світі», — розповідає Вірина подруга Оксана. З поверненням додому були шашлики, взаємний обмін спогадами під цвірчання цвіркунів і тріск дров. У компанії з Вірою завжди було весело, затишно і приємно.

Пізно ввечері Вірина мама пакувала сумку з городиною та вишнями, а тато зрізав квіти для букету. Потім батьки махали руками вслід невеличкому сірому «Х’юндаю», прощаючись із Вірою, яка повезла немішаєвське літо у Київ.

Київ

Заходячи в редакцію «Радіо Свобода», Віра лагідно усміхалася й до всіх зверталася на «ви». Її ввічливість та виваженість у такій бурхливій сфері, як журналістика, вражали. Понад двадцять років Віра працювала напровідних медіа країни — «СТБ», «1+1», «ZiK», «Еспресо». Встигла навіть покерувати комунікаціями Київського симфонічного оркестру.

Останні чотири роки вона працювала з кореспондентами «Радіо Свобода», які виїжджали на місця подій. У неї питали поради, просили контакти і повсякчас щось уточнювали — Віра охоче допомагала.

Гирич продюсувала складні та ціннісні проєкти, зокремарепортажі з передової, документальний фільм про український флот. Для неї така робота була принциповою. Історикиня за фахом, вона добре розуміла, що російське вторгнення 2014 року — лише початок, і попереду доведеться ще багато чого розповісти світу.

Після летючок вона подекуди затримувалася з колегами випити кави й поговорити. Завжди слухала й чула людей, відчувала, в чому їх потенціал. Якось один із колег-журналістів розповів Вірі, що хотів би писати про кіно. Вона це запам’ятала. Згодом запропонувала йому взяти інтерв’ю в українських документалістів і запросила на фестиваль документального кіно.

Тоді вони провели чудовий вечір. Після кіно обговорили стрічки та свої захоплення, і розійшлися по домівках на Лук’янівці. Цей район Вірі направду подобався — з його пагорбами та старими будинками, які дивом униклируйнування — здавалося, ніби живеш у давньому містичному Києві.

Віра оселилася тут наприкінці осені 2021 року. Вона в’їхала в довгоочікувану нову квартиру, коли там ще не було опалення і в будинку майже ніхто не жив. Віра із завзяттям робила ремонт, хотіла поставити на балконі вазони з кипарисами, які нагадували б про її садок у Немішаєвому.

Але за два місяці у її плани втрутиться повномасштабна війна.

***

Поділ, ще недавно повний киян і туристів, завмер в очікуванні звуку сирени та бодай однієї доброї новини. Люди сиділи вдома, хтось — на блокпостах, чимало поїхало зі столиці з квитком в один кінець. Віра ж гуляла спорожнілими вулицями — чи через свій дослідницький характер, чи намагалася вгамувати тривогу за батьків, які опинилися в російській окупації. Вона сподівалася дістатися до них, але це стало неможливо, коли підірвали міст через річку Ірпінь.

На Андріївському узвозі Віра натрапила на дворового кота, згодом прийшла ще раз його погодувати.

«Принесла паштету, він уже трішки протермінований, але що вдієш…» — розповідала Віра у відеозаписі на своїй Facebook-сторінці.

Під час прогулянок вона все знімала, не втомлюючись розповідати про ситуацію в Україні на своїх особистих сторінках у соціальних мережах. У найтемніший час Віра знаходила в собі сили діяти та підтримувати інших. Навіть коли її батьки були в окупації — без світла, води, газу і шансу бодай зідзвонитися з нею чи з її сином, — вона вірила, що це закінчиться.

Київ-Немішаєве

На початку квітня українські військові звільнили Київщину. Вісімдесятирічні батьки Віри витримали окупацію. Розповідаючи про цей важкий досвід, вона зрештою могла жартувати:

«Відновити мережі швидко не вдасться, але найголовніше: є зв’язок і можливість підвозити харчі. Кіт Степан Андрійович (названий на честь Степана Андрійовича Бандери) окупацію пересидів тихо, як і належить справжньому підпільнику. Прізвище і дату народження від окупантів утаїв. "Денацифікатори" так і не здогадалися, що міфічний Бандера спокійнісінько гуляв просто під дулами їхніх танків. Ну, хто їм лікар».

Із цим котом у Віри була особлива історія. Одного морозного вечора вона поверталася додому і побачила кошеня, що замерзало на вулиці біля будинку. Звісно, вона не могла залишити малюка й забрала його до себе. Хоча у неї вже був кіт, якого також принесла з вулиці. Кошеня виявилося розбишакою, активно освоювало новий простір, що зовсім не подобалося старшому котові. Вона вирішила відвезти малого до батьків у Немішаєве.

Віра продовжувала активно працювати і розповідати суспільству про найважливіше на той момент. У її останньому матеріалі йшлося про літню жінку, яка пережила Голокост і вже за наших днів — облогу Маріуполя.

***

Той день наприкінці квітня був холодним і похмурим. Уже пізній вечір, але на роботі повно завдань, тож Віра продовжила працювати і вдома. Мейли, дзвінки — робота кипіла. У той же вечір у Києві прозвучав сигнал повітряної тривоги. Місто завмерло, аж поки тишу не розрізав вибух, а за ним — і другий.

У якийсь момент Віра перестала відповідати.

«Поцілили в житловий будинок. Перший, другий, третій поверх», — коментували у відео Національної поліції. Росіяни знову вдарили по Лук‘янівці, є постраждалі. Згодом у мережі поширили фотографії будинку, в який влучила російська ракета. Зі світлин батькам Віри стало зрозуміло: ракета влучила не просто у Вірин будинок, а саме в її квартиру.

Рано-вранці колеги Віри приїхали на Лук’янівку. На місці її квартири — чорна діра, з якої на весняному сонці виблискувала арматура. На прохання журналістів рятувальники ще раз піднялися на другий поверх роздивитися руїни. Все ще не полишала думка, що Віри просто не було вдома. Хоча перед очима була її розбита автівка перед будинком.

Найстрашніші очікування підтвердилися. Незабаром російські військові відзвітують, що «поцілили в центр ухвалення рішень».

***

Близькі досі не можуть говорити про Віру в минулому часі. Вона поруч: у теплих спогадах про літо в Немішаєвому, бурхливих обговореннях у ньюзрумах та концертах у Європі. Листи, які вона надіслала друзям у різні країни, досі складені в шухлядах.

За допомогу у створенні матеріалу дякуємо Оксані Фірак, Денису Тимошенку та Сергію Андрушку, автору фільму-розслідування смерті Віри Гирич

Авторка — Діана Делюрман

Редактор — Іван Андрусяк