21 березня 2023 року під час штурму ворожих позицій поблизу Соледару Донецької області загинув журналіст, фотограф, майданівець, воїн-доброволець Ярослав Шапочка (“Бриль”). Йому було 48 років. Майже два роки вважався зниклим безвісти.
Ярослав народився 8 липня 1974 року у Києві. Навчався у школі №117 на вулиці Лютеранській. Закінчив Інститут журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка (1991–1996 рр.). Працював репортером у газеті «Факти». Писав репортажі про карпатських мольфарів, уманських хасидів і проводив власні розслідування щодо наркотрафіку в Україні, а також вбивства Гонгадзе.
«Ярослав був талановитим журналістом, який ніколи не сидів на місті, а завжди був у гущині подій. Захоплювався фотографією і був у цьому справжнім майстром. Робив унікальні світлини, бо вмів бачити красу у буденному. А його фоторепортаж з Індії «розійшовся» навіть у закордонних медіа», - розповіла його колишня колежанка Надія Максимець.
Коли Росія у 2003 році вперше спробувала окупувати частину України, розпочавши насипати греблю в Керченській протоці до нашого острова Коса Тузла, Ярослав негайно прибув на місце події та оперативно повідомляв про те, що відбувається. Тоді ще мало хто чув про термін «гібридна війна», але ще у далекому 2003-му Ярослав був впевнений, що йдеться не про випадковий конфлікт, а репетицію чогось більшого, а саме — анексії Криму та подальшої окупації частини території України.
Після роботи у «Фактах» Ярослав подався у вільне плавання. Перебивався тимчасовими заробітками, виконуючи різні творчі проєкти, а потім професійно зайнявся документалістикою. Був експертом з роботи з архівними матеріалами.
«Яскравий представник київської інтелігенції, інтелектуал із чудовим почуттям гумору, Ярослав був справжнім патріотом України. Його любили за доброту, розум, заразний сміх і щирість. Емоційний, дещо запальний, Ярослав мав загострене почуття справедливості. Саме тому він став активним учасником Помаранчевого Майдану та Революції Гідності, а згодом узяв до рук зброю, яку, до речі, ніколи не любив, щоб захистити країну від болю та війни», - згадує його близький друг Олександр Галух.
Дотепний оповідач, вигадник він умів помічати смішне і головне - сміятися над собою. Любив дружину та обожнював свою доньку Олю, про дитячі пригоди та зростання якої з гумором розповідав на своїй сторінці у Facebook.
25 лютого 2022 року Ярослав долучився до 241-ї бригади ТрО ЗСУ. Захищав столицю та Київщину, потім воював на східному фронті.
«Чоловік хотів стати оператором БпЛА, навіть закінчив відповідні курси та купив дрон, щоб тренуватися. Натомість його перевели у штурмовики та відправили на Донбас. Напередодні свого останнього бою Ясік прислав мені вночі повідомлення: «Обіймаю. Кохаю тебе». І доньці написав, що любить її, наче відчував, що більше не зможе сказати цих слів», - згадує дружина захисника Анна Войтович.
Ярослав разом із друзями та кінематографістами, з якими він працював до повномасштабної війни як консультант під час створення сценарію біографічного фільму про життя композитора та співака Володимира Івасюка, зібрали гроші та придбали пікап для його батальйону. Позашляховик назвали «Червона Рута». Ярослав почав розробляти відповідний дизайн логотипа, щоб нанести його на авто, але не встиг це зробити.
Ярослав поліг у бою 21 березня 2023 року між селами Залізнянське та Оріхово-Василівка Соледарської міської громади Бахмутського району. Під час штурму ворожих позицій колона бронетехніки з десантом потрапила під щільний обстріл окупантів. Дві бойові машини піхоти, що рухалися попереду підірвалися на протитанкових мінах, після цього ворог одразу відкрив вогонь з гранатометів, мінометів і кулеметів. Ярослав разом з іншими побратимами їхав на броні першої БМП-2. З того бою він не повернувся.
«На жаль, через відсутність будь-якого адекватного планування, ми проскочили точку висадки десанту та вилетіли прямо на ворожі позиції. Нас зупинив протитанковий мінний шлагбаум. Одразу ж почався щільний обстріл і я вже нікого не бачив. По нас били з мінометів, підствольних гранатометів та автоматів», - згадує побратим Шапочки, старший солдат Ярослав Панченко, який отримав у тому бою важкі поранення та проповз майже кілометр, щоб дістатися своїх.
Майже два роки Ярослав вважався зниклим безвісти. Рідні та друзі до останнього сподівалися, що він вижив і потрапив у полон. На жаль, дива не сталося. Експертиза ДНК підтвердила його загибель.
Церемонія прощання з Героєм, який не був створений для війни, але став справжнім воїном, відбулась на Майдані Незалежності 26 лютого 2025 року. Труну з прахом Ярослава поховали на Лісовому кладовищі. Останній свій спочинок він знайшов серед могил на Алеї Героїв, над якими майорять синьо-жовті стяги. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
У захисника залишилися дружина та 13-річна донечка, яка з моменту зникнення батька на фронті носить його одяг. Так дитині здається, що тато завжди поруч та оберігає її з мамою