Наприкінці березня в окупованому Маріуполі потрапив у полон росіян і був убитий литовський кінорежисер-документаліст Мантас Кведаравічюс. Спочатку ширилися повідомлення про загибель Мантаса під час російського артилерійського обстрілу. Про деталі смерті режисера розповіла його наречена Ганна Білоброва уже після того, як надзвичайними зусиллями зуміла забрати тіло й вивезти для поховання у Вільнюс.
Зі слів Ганни, (про)російські військові схопили її нареченого через литовський паспорт, бо вирішили, що він — «натівський» снайпер під прикриттям; катували й зрештою розстріляли. Ганна кілька днів поспіль шукала Мантаса на вулицях Маріуполя, який троді постійно обстрілювали; аж відтак один із (про)російських солдатів відвів її до тіла, що лежало на узбіччі горілиць. На ньому були сліди вогнепального поранення у груди та голову.
«Він загинув у Маріуполі в полоні. А знаю я це, бо мою свекруху він рятував з облоги саме в той час, коли його схопили, — розповіла культурна менеджерка Діана Берг. — На її очах це відбулося в самому центрі нашого міста, і більше його ніхто не бачив живим. Він був ростріляний після жорстоких тортур».
Мантас знімав документальне кіно у понівечених війною краях. Один із найвідоміших його фільмів — «Барзах» (2011) про Чечню періоду Рамзана Кадирова; він номінувався й здобув перемоги на десяти міжнародних кінофестивалях, включно з відзнакою Берлінале.
Документувати події в Україні Мантас приїхав із початком російської окупації у 2014-му. За два роки зняв документальний фільм «Маріуполіс» (2016) — про звичне «мирне» життя міста, за крок від якого точаться бої.
«Мантас був завжди спокійний, врівноважений, він знав, що робить. У ньому була якась магія, йому не можливо будо відмовити, якою б нездійсненою не видавалася його пропозиція, — розповідає кінопродюсерка Анна Паленчук. — Усі знімальні плани із Мантасом порушувалися, бо він прокидався зранку і придумував щось нове. […] "Час — це єдине, що у нас є", — часто говорив Мантас, коли я як холерик постійно була в розпачі, що ми щось не встигаємо і не біжимо туди, де маємо бути».
Після повномасштабного вторгнення Росії у лютому Мантас повернувся у Маріуполь фільмувати життя мирних людей в умовах війни. Ганні Білобровій вдалося вивезти з облоги відзнятий ним матеріал разом із тілом Мантаса. Із врятованих фрагментів вона змонтувала фільм «Маріуполіс-2» — про «життя, яке триває серед бомбардувань». Допомогла їй у цьому Дуня Сичова — редакторка, з якою Мантас працював раніше.
Стрічку представили у Каннах, де «Маріуполіс-2» здобув відзнаку «Золоте око» — найвищу нагороду кінофестивалю для документалістів. Журі так прокоментувало своє рішення: «Наш спеціальний приз дістається фільму, який неможливо порівняти з будь-яким іншим на цьому конкурсі. Дуже радикальний, мужній, художній та екзистенційний вислів».
Друзі та колеги запам’ятали Мантаса таким же особливим, як і його роботи.
«Він був абсолютно незвичайною людиною, людяною, великою, людиною із великим сердцем. Він завжди про всіх піклувався, готовий був віддати останнє, — каже Анна Паленчук. — Одного разу у Вільнюсі він віддав свої чоботи нашій колезі, у якої порвалося взуття, і пішов тротуаром босоніж. Тоді, якщо чесно, я не знала, як реагувати. Центр міста, кінець вересня і босий Мантас».
Фото: Архів нарченої Ганни БІлобрової.
