23 березня у боях біля Попасної Луганської області загинув львівський відеооператор, фотограф «24 каналу» і сайту ZAXID.NET Юрій Олійник. Йому було 39.
За словами колег та друзів, Юрій був талановитим телеоператором та фотографом. Однією з останніх робіт, яку він знімав, була програма «Даруючи життя» про трансплантацію органів.
«Ми з Юрою знімали все. У нашому портфоліо — прорив каналізації, ІТ-арена, судові засідання, кримінал, джазовий фестиваль, операції з пересадки органів. У німецькій мові є слово "lebendig", яке дослівно перекладається як "жвавий", а в ширшому значенні — "той, хто живе і насолоджується". Юра був lebendig у всіх значеннях цього слова. Жити якісно. Добре виставляти картинку. Дихати гірським повітрям, лягати спати просто в машині після зйомки. Юрі личило все — і туристичне взуття, і червона сорочка на корпоративі», — розповідає журналістка Софія Трощук.
У мирний час чоловік захоплювався походами в гори, а після створення організації «Veterans go» навіть допомагав підкорювати українські вершини ветеранам, які не можуть самостійно пересуватися. Хоча не всім було відомо про його постійні болі в суглобах, від яких Юрій страждав ще з часів служби на сході в 2014 році. «Лише двоє чи троє людей знали, що він після кожної такої вилазки в гори заїдає біль купою таблеток. Він не скаржився ні тоді, ні на роботі, коли доводилося знімати в холоді. Якщо йому звертали на це увагу чи обмежували в роботі, то ображався і казав, що хочемо з нього зробити каліку», — каже подруга Юрія, журналістка Ірина Папірник.
Уперше він взяв до рук зброю і приєднався до 24-ї бригади Збройних сил України у 2014 році, коли Росія окупувала Крим у захопила частину Донецької та Луганської областей. У 2022 році Юрій пішов на війну вдруге.
«Він знав, що велика війна буде. Знав, що наш ворог — цинічний і жорстокий, нападе несподівано. Юра був готовий до цього "сюрпризу", як був готовий вирушити на будь-яку зйомку. 24 лютого ми побачились у всьому хаосі першого дня повномасштабної війни лише раз. Він заносив техніку і вирушав до військкомату. Ми не встигли добре попрощатися, але одного дня я написала йому: "Юр, я тебе люблю. Просто на всяк випадок". Мала тривожне передчуття», — згадує Софія.
Колеги та друзі пам’ятають його завжди усміхненим, цілеспрямованим, але водночас обережним та м’яким, коли йшлося про хвилювання його рідних. Софія Трощук показує останнє фото Юрія на стіні офісу, в якому вони раніше разом вигадували «план» нової зйомки чи проєкту:
«Замість "плану" — остання його фотографія, де він яскравими очима дивиться на нас із надгробка. Його могила всіяна квітами — різнокольоровими й картатими, як сорочки, які любив носити Юра. Ми приходимо до нього часто. Біля нього — усміхнені, мужні хлопці з Попасної. Всі віддали своє життя за нас у перший місяць великої війни».
