2 березня під час оборони Вознесенська у бою з російськими окупантами загинув журналіст львівської газети «Експрес» Віктор Дудар. Йому було 44 роки.
Віктор навчався на юридичному факультеті Економіко-правничий інституту в Чернівцях, а також заочно здобув фах у Харківській юридичній академії. Та зрештою вирішив піти в журналістику, бо вірив, що «там іноді можна домогтися більшої справедливості, ніж на роботі в правоохоронних органах».
Віктор довгий час працював у чернівецькій газеті «Молодий буковинець», а потім протягом 12 років був штатним журналістом львівської газети «Експрес». Після подій Революції Гідності у 2014 році він вирушив як доброволець на схід України, де воював у складі 80-ї десантно-штурмової бригади.
«З війни я повернувся іншою людиною. Усі проблеми, які були до цього, порівняно з подіями, що відбувалися на війні, уже не здаються такими важливими», — розповідав Віктор Дудар.
Після повернення Дудар продовжив працювати журналістом у газеті «Експрес» та висвітлювати військову тематику. Його колега, журналіст Богдан Куфрик підкреслює наполегливість Віктора в пошуку правди: «Він вирізнявся витримкою та бажанням знайти істину, брався за теми, котрі потребували часу на вивчення, шукав експертів. А ще дуже любив їздити на військові навчання та робити репортажі. У 2020 році Віктор тиждень провів разом із призовниками в казармі, пишучи про їхнє життя».
Із початком повномасштабного російського вторгнення журналіст пішов на фронт як резервіст із бойовим досвідом та воював зі своїми побратимами у 80-й десантно-штурмовій бригаді.
«Він обійняв міцно, сказав, що все буде добре, — пише дружина Віктора Оксана Дудар. — Зібрав рюкзак, подзвонив кільком друзям і поїхав у частину. Коли прощалися, Віктор так дивився, як останній раз. І востаннє, коли говорили телефоном, теж ніби прощався. За все прожите разом життя був тільки один день, коли Віктор не подзвонив з фронту. Здається, то вже був 2015 рік. А сьогодні минула четверта доба тиші. Щодня я себе переконувала, що просто нема зв’язку — там війна».
Віктор Дудар був посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Оксана Дудар зазначає, що її чоловік часто жартував на тему нагород:
«Хоч на словах Вітя завжди кепкував з відзнак, у душі хвилювався. Знаю, як він болісно реагував, коли бачив нагороди на грудях тих, хто їх не заслуговував, і вболівав за хлопців, які так і не отримали їх.. Він часто жартував: у десантурі можна отримати нагороду тільки тоді, коли помреш, або в кращому випадку — коли тобі щось відірве. На жаль, ці слова виявилися пророчими, принаймні для нього».
