Віталій Дерех народився в Калуші на Івано-Франківщині, однак згодом переїхав жити в Тернопіль. Батько – викладач у Галицькому коледжі, мама – керівниця відділення в банку. Навчався в школі № 6 у Тернополі. Відмінником не був, однак вчителі відзначали неординарність його мислення, гарну пам'ять, ерудованість та творчу натуру. Ба більше, хлопчина настільки добре писав твори ще в другому класі, що вчителі повважали, начебто це роблять за нього батьки. А коли переконалися в тому, що це таки його власна творчість – провістили йому майбутнє журналіста. І не прогадали.
Він же про журналістику не мріяв. Любив біологію та історію, цікавився зброєю, захоплювався мандрівками. Ці інтереси привели його в «Пласт» ще в 6 років. Друзі з «Пласту» кликали його «Сало». Разом із товаришем Віктором Гурняком — Героєм України, який загинув 2014 року, — були юнаками гуртка «Сірі вовки». Потім Віталій став співзасновником нового підготовчого куреня ім. Івана Гавдиди, був членом 15-го куреня «Ордену Залізної Остроги». У «Пласті» пройшов немало вишколів і таборів: спершу навчався, потім – навчав, зокрема був інструктором на військово-патріотичному таборі «Легіон».
А поза тим — захоплювався мистецтвом, писав вірші та оповідання, знімав короткометражки, ремонтував мотоцикли та вивчав саперну справу. Зрештою дійшли руки і до журналістики.
Віталій навчався в Галицькому коледжі в Тернополі на редактора-видавця, відтак працював у тернопільських виданнях «20 хвилин» та «RIA плюс». У редакції його називали «виручалочкою»: щоденка потребує блискавичної реакції, і саме він виїздив на зйомки за будь-яких обставин та в будь-який час доби. Був репортером та репортажистом, теми генерував сам, любив робити сміливі журналістські експерименти.
Колеги передусім згадують гострий гумор та авантюризм Віталія. «Він, напевно, був першим пранкером у Тернополі, який намагався через сміх, через карикатурність показати глибину проблеми», — розповідає його колега Любов Вовк. Віталій плавав калюжами Тернополя на надувному човні, пікетував гідрометцентр, вимагаючи гарну погоду. Всюди свій: легкий та безпосередній. Подолав більше 20 тисяч кілометрів, щоб розповісти читачам про Мадагаскар, Танзанію та Кенію.
«Дерех — суцільний позитив, щирість, вогонь, нетипове мислення, любов до життя, — каже про Віталія його близький друг Андрій Шкула. — Пам’ятаю десятки наших спільних "публікацій-провокацій", де ми "скажено чудили". А потім з редакторами часто "розгрібали" наслідки чи фізично відбивалися від злих і ображених. Перед очима його посмішка зі зламаною щелепою після падіння з висоти на промзоні і його "все добре" крізь стиснуті зуби»
Віталій був активним учасником Євромайдану, рятував поранених на Інститутській 20 лютого. Із початком російської агресії пішов воювати на сході країни — у складі 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар». Довгий час про це не знали навіть найближчі — не хотів, щоб хвилювалися, удавав, що поїхав у відрядження або ж розповідав, що волонтерить. Тоді отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня і пластову відзнаку «Бронзовий хрест» за порятунок побратима.
«Віталик був людиною творчою, тому постійно чудив, таким чином навчався і набував досвіду. Та як побратим він був дуже надійним, багато вмів і, власне, я завдячую йому життям. Саме він надав мені першу медичну допомогу, коли мене поранило», — пригадує побратим з «Айдару» Петро Шкутяк.
У 2015-му він повернувся до мирного життя, але не в журналістику: працював рятувальником у Муніципальній варті Івано-Франківська. «Ті події поділили моє життя і мене на "до" і "після". До Майдану я працював журналістом. А після Майдану і війни став зовсім іншою людиною. Тоді я вперше був під кулями», — розповідав Віталій
Із початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну він знову пішов у військо. Спершу займався розвідкою та диверсіями у ворожому тилу на Київщині та Житомирщині. Згодом у складі 1-ї окремої бригади спеціального призначення імені Івана Богуна керував розрахунком протитанкових засобів на Луганщині. Загинув, намагаючись допомогти побратимам, бліндаж яких перед цим обстріляли з мінометів. Однак у цю мить росіяни завдали повторного авіаудару.
«Дерех — легенда “Пласту”, журналіст, безстрашний мандрівник та філософ, — говорить про Віталія його товариш Назар Зелінка. — Пройшов Майдан, витягував поранених з Інститутської, з 2014 року декілька років у складі "Айдару" воював на Донбасі, захищаючи Україну. 24 лютого пішов знову захищати Україну. Спалив не один “русскій” танк і купу іншої техніки. Загинув у самому пеклі цієї війни».
У Віталія залишились мама Олександра, брат Олег, кохана Дарця, друзі, побратими, колеги.
На честь Віталія назвали розрахунок («Дерех») третього батальйону 1-ї окремої бригади спеціального призначення імені Івана Богуна. Посмертно у 2023 році йому присвоїли звання Героя України і нагородили орденом «Золота Зірка» – «за мужність та героїзм, проявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України». Крім того, Віталій Дерех посмертно став почесним громадянином Тернопільської області (2023) й Тернополя (2022). 24 лютого 2025 року на фасаді домівки тернопільського «Пласту» відкрили меморіальні дошки п’ятьом полеглим Героям-пластунам — Богдану Сенюку, Сергію Коновалу, Миколі Погорілому, Віктору Гурняку, Віталію Дереху.
Фото: Архів Дарки Веретю
